Історія села

001Перша письмова згадка про забірську місцину

         1557 року київський міщанин Семен Мелешкович продав Київському Михайлівському Золотоверхому монастиреві с. Юровку, землі якого прилягли до вже придбаних земель с. Гливацького по річці Бобриця. На той час у межиріччі Оленівки й Бобриці, де була і частина с. Гливацького, вже поселилися біглі люди з Польщі, яка лежала одразу за Оленівкою. Польською мовою бор називається бож, тому в старих книгах Забір’я називається ще й Забож’ям.

Збереглася грамота, видана Золотоверхому Михайлівському монастирю польським королем Августом Жигимонтом 1570 року про продаж земель у межиріччі рік Оленівка та Бобриця з урочищем Забір’я.

З придбанням Київським Михайлівським Золотоверховим монастирем земель селище Глевацьке, урочище Забір’я виділилось в самостійне селище. Саме тому дату продажу можна вважати офіційною датою заснування села.

003Утворення села

Село Забір’я утворилося із розрізнених хуторів, які існували в місцевості Забір’я ще зі скіфських часів.

Починаючи з 1591 року українське козацтво підіймало раз за разом численні повстання проти польської влади. У 1648-1649 роках почалося повстання під проводом Богдана Хмельницького – «імператора всіх козаків, грозного винищувача аристократії в Польщі, ворога католицтва» (так називав його в своєму посланні Олівер Кромвель). Район дій селянсько козацьких загонів уже охоплював не лише всю тогочасну Україну й Запоріжжя, але частково й Білорусь. Польські поміщики мусили кидати свої маєтки й тікати під захист королівського війська.

Року 1649 козацьке військо в битві під Зборовом нанесло нищівної поразки польському королівському війську, але через зраду спільника козаків кримського хана Іслам-Гірея, козаки змушені були підписати перемир’я. було укладено Зборівський договір з польським королем Яном Казимиром, за яким польська шляхта діставала право повернутися в свої маєтки. Натомість король погоджувався на 40-тисячний реєстр козацького війська, надавав амністію всім українським селянам і козакам, які брали участь у повстанні. Польський уряд позбавлявся права утримувати своє військо на території Брацлавського, Київського й Чернігівського воєводств, де влада залишалася в руках козацької старшини. 8 січня 1654 року ця територія була воз’єднана з Російською державою а Волинь знову підпала під владу Польщі.

Восени 1660 року шляхетська Польща в союзі з кримськими татарами напали на Україну. Після поразок російського війська і козацьких полків біля Любара, Чуднова і Слободищ королівству Польському вдалося загарбати Правобережну Україну, але без Києва й Василькова. «Знову стала Польща, була Україна. Не заступить син за батька, ні батько за сина» — збереглися в Забір’ї слова старої пісні того часу.

На початку 1663 року гетьманом Правобережної України шляхетська Польща настановила свого прихильника П. Тетерю. Проти нього спалахнули народні повстання під проводом Поповича, Сулімки, Варениці, Дрозденки, Децика, Височана. Їх підтримували запорожці на чолі з Сірком і російське військо. Тетеря потерпів поразки і втік до Польщі. Гетьманом Правобережжя став П. Дорошенко (1665-1674), який дотримувався турецько-татарської орієнтації, але поміщиками залишалися польські пани.

004Кріпаки, які не хотіли терпіти польського господства, тікали за Ірпінь в «забір’є», а польські поміщики називали їх «опришками». Російський уряд тоді надавав право притулку усім українцям, які тікали в Росію від помсти польських панів.

У червні 1663 року в Ніжині зібралася Чорна Рада, на якій Лівобережним гетьманом було обрано кошового Запорізької Січі Брюховецького. У січні 1667 року між Росією і Польщею було укладено Андрусівське перемир’я, за яким кордон став проходити по річкам Дніпру, Ірпіню та Стугні. Саме тоді, (можливо, влітку 1660 року, а може й раніше, як вважає В.М. Горинович) декілька сот повстанців-опришків, які відмовилися коритися панам і зі зброєю в руках здобували собі волю, відступили з захопленої поляками території за Ірпінь, за Великий Бір, у «забір’є».

Спершу опришки розмітилися табором в лісовій гущавині, в урочищі, що й нині зветься Таборище. Поступово вони побудували собі землянки на високому березі річки, а пізніше й хати. Невдовзі збудували й церкву. І тільки з того часу Забір’я, можна вважати, стало селом.

1648 року Забір’я та село Будаївка, Чернеча Бобриця, Липовий Скиток відійшли до володіння Київського Михайлівського Золоверхового монастиря. Проте, так було не весь час. Ось що зазначає Л. Похилевич: «В 1670 г. Заборье принадлежало к Мотовиловскому имению Аксаковъ, а впоследствии восстановлено владение Киево-Михайловского монастыря».

З цього часу (1660 рік) і до другого поділу Польщі, що відбувся 1793 року, Забір’є впродовж 133 років було прикордонним козачим поселенням на кордоні між Польщею та Росією.

005Найперші офіційні відомості про Забір’я ми знаходимо в збірнику Л. Похилевича «Сказание о населенных местностях Киевской губернии», що вийшов друком у Києві 1864 року. Там, зокрема, зазначається, що забірська Миколаївська дерев’яна церква була побудована 1778 року архітектором Михайлівського монастиря Феоктистом. Проте церква була тут і раніше: «но что в Заборье находится Николаевская церковъ уже в XVII ст. это видно из древнего памятника Скитского Онуфриевского монастыря. В то время Заборский приход состоял из жителей деревень: Даниловки, Кожуховки, Драповки и Скитка». Пізніше до забірської парафії додали село Бобрицю, яке лежало при впадінні р. Бобриці у р. Ірпінь. У Бобриці на той час було 303 мешканців, був хутір з 4-ма десятинами землі, ставок та млин. А в Забір’ї тоді було 636 мешканці (разом із лісовою сторожею).

Як зазначалося, забірці стали монастирськими ще 1648 року. А згодом, з 1787 року, коли церковні землі були перетворені на державну власність, вони стали «козьонними» селянами. Проте влади монастиря майже зовсім не відчували. Так, зберігся переказ про те, як забірчанин Микита Зискало був на храмі в селі Липовому Скитку. Ще не закінчилося свято, але в нього вже не вистачало грошей на горілку, а за кожного з двох дітей узяв по чарці. Минув тиждень, і в Забір’я приїхали ченці Михайлівського Золотоверхового монастиря, які привезли з собою продану жінку та дітей. Вони віддали їх Зискалу і сказали: «Ти не маєш права їх продавати, бо вони не твоя власність, а наша».

006Тевель із Забіря

         Забірчани пишаються, що забірський єврей Тевель і його жінка Енн Гольда (Гудя) стали прототипами оповідань та п’єси «Тев’є-Молочник» класика єврейської літератури Шолом Алейхема.

Тевель переїхав у Забір’я з сусіднього села Глевахи приблизно в 1873 році й оселився спочатку на західному, біднянському кінці села, — на Сухарівщині. Згадуючи Тевеля, старожили розповідали, що він був, як і в п’єсі, кремезний, сильний і дуже сміливий чоловік. Хоча жив Тевель дуже бідно, у нього був кінь і гарний віз, міцніщий за звичайні селянські вози. Заробляв Тевель тим, що перевозив вантажі дачникам у дачному селищі коло станції Боярка.

Невідомо, що сталося, але раптом Тевель (зовсім як в оповіданні «Щастя привалило») розбагатів: збудував у центрі села, саме напроти шинка єврея Елика, балаган, тобто довгий сарай для заїзду на ніч навантажених возів чумаків і гиштаків. При цьому балагані він відкрив крамничку, в якій торгувала головним чином його жінка Гудя. Дуже скоро Тевель придбав ще трьох дуже гарних корів і став возити молоко на продаж дачникам у Боярку. Саме там його і зустрів Шолом Алейхем, який полюбив приїздити відпочивати у місцину.

Після 1900 року Тевель збудував собі нову хату і лавку вже на третьому місці. Саме там ця хата стоїть і нині, майже не змінивши свого вигляду.

З Тевелем дружив О.П. Сова, і, коли вмерла Тевелева жінка Гудя, возив його у Глеваху свататися до «нової Гуді», а потім обох їх в Ігнатївку до равина – вінчатися. Він був свідком того, як під час єврейських погромів декілька забірських селян на чолі з Г. Совою приходили «убивати Тевеля». Це було 1905 року, саме так, як описано у Шолом-Алейхема: «Твель, ми прийшли тебе бити, бо тепер ваших зкрізь б’ють. Тільки ми не знаємо, чи треба зовсім тебе вбити, чи досить побити шибки в лавці…». В. Орищенко, яка працювала тоді нянькою у Тевелевих онуків, розповіла, що згодом офіцер, який жив тоді в Забір’ї, умовив Тевеля принаймні на деякийх час виїхати з села. 1912 року вже зовсім старий Тевель перебрався у Київ на Деміївку до свого зятя, що мав 60 коней і обслуговував ними конку (трамвай на кінському ходу) – збирав на рейках і вивозив гній. Було у нього два сини – Лейб і Арон, і дві дочки – Маня і Естерка. Остання вийшла заміж і переїхала жити у село Ігнатівку (в оповіданнях Шолом Алейхема – Ванатовку).

007Хату свою Тевель продав Я.М. Шрайберу, який упродовж двадцяти років зберігав її без змін – в пам’ять про Тевеля, як прототипа оповідань Шолом Алейхема. Старожили згадують, що «з Янкелем всякий дружив». Він був активним членом забірської сільськогосподарської артілі «Хлібороб» і працював у Забір’ї 50років ковалем (1883-1933). Я . Шрайбер трагічно загинув, зарубаний в ночі під час суботньої молитви сокирою грабіжника за діжку огірків. От у Шрайбера якраз і було семеро дітей : Арон, Хава, Малка, Ента, Ліза, Сруель і Боря, які в оповіданнях шолом –Алейхема описані, як дочки Тевеля. Он так інший забірський єврей Янкель Шрайбер зі своїми дочками влився в літературний образ Тев’є-Молочника.

Забіря на початку XX ст.

         Ось як описує село Забір’є видатний краєзнавець Л. Похилевич у своєму «Списке населенныхъ местъ Киевской губернии»(1900р.).

«Заборье», (казенное). В нем дворов – ь189, жителей обоих полов – 921 человек, мужчин – 646 и женщин 457. Главное занятие жителей земледелие. Кроме того, некоторые из них отправляются в Киев на зароботки. Расстояние от уездного города достигает 30 верст, от ближайших: железнодорожной и почтово-телеграфной станций – 6 верст, почтовой (земской) (с. Глеваха) – 10 верст. Железнодорожная станция носит название «Боярка Ю.З.ж.д.». Почтово-телеграфная станция находится в с. Будаевка.

В с. Заборье числится земли – 1231 десятина, из них принадлежит церкям – 38 десятин и бывшим государственным крестьянам – 1193 десятин. Хозяйство ведется по трех польной системе. В селе имеются: одна казенная винная лавка, одна кузница, три ветреных мельницы и две водяные.

Пожарная часть состоит из одной бочки, одного багра и двух крючков, содержимых на счете общества, с расходом до трех рублей в год.

Крестьянское общество имеет один запасной хлебный магазин, где к 1 января 1900 г. Находилось на лицо хлеба: озимого- 172 гт и ярового – 113 гт, и оброчную статью от аренды общественных охотничих угодий с доходом 5 рублей в год. Запасного продовольственного капитала к 1 января 1900 г. Находилось на лицо 1063 руб. 84 коп. Мирской капитал – общий по волости».

Сучасне Забіря моє

Сьогодні Забір’я – велике мальовниче село, в якому нараховується близько 800 дворів, живуть 1786 мешканців. Землі забірської сільської ради розташовані в південній частині Києво-Святошинського району Києвської області і займають 2207,4 га.

До села прилягають 5 садових товариств, в яких нараховується 873 ділянки і мешкають близько 2000 жителів.

Найвищим органом місцевого самоврядування є сільська рада, яку було створено 1928 на загальних зборах села. Першим головою був Гаврило Лоза, секретарем Гаврило Сусло. Пізніше головами сільради працювали О.В. Горинович, М.П. Чернюк, В.В. Терещенко, М.О. Бондаренко, А.К. Нечипуренко, А.Г. Коструба, П.О.Ярошенко, М.В.Ляпунов. І з 2015 року селом керує Бондеренко О.В.