18 листопада 2024 року у Забірському ОЗО відбувся захід, на якому Віталій Гедз передав листи родичам жителів Забір’я, вивезених на примусові роботи в Німеччину у 1942-1943 роках. Більш ніж через 75 років історик із Київщини Віталій Гедз почав доставляти ці звістки «остарбайтерів» їхнім рідним. Свій проєкт він назвав «НепрOSTі листи».
«Кожного разу, коли приношу людям листи ‒ це дуже багато емоцій, почуттів, сліз», ‒ говорить автор проєкту Віталій Гедз. На заході були також присутні староста села О.Бондаренко, виконувач обов’язків директора закладу освіти О.Шевчук, бібліотекар Л.Крузіна, вчителі, учні 10,11 класів,
місцеві жителі. Учасники заходу переглянули документальний фільм «Непрості листи».
Пізнавальною та вражаючою була розповідь В.Гедза про події Другої світової війни, особливо про період окупації та вивезення молоді на примусові роботи до фашистської Німеччини. За роки війни нацисти насильно вивезли із України близько двох мільйонів людей. Багато з них тяжко працювали у жахливих умовах, де й померли від травм, інфекцій, виснаження. Ті, хто пройшли радянську фільтрацію, опинилися в таборах або жили вдома з тавром «зрадників», які працювали «на перемогу ворога». Але були й ті, кому вдалося вирватися із нацистського й радянського полону і будувати своє нове вільне життя на Заході.
З практичних міркувань нацисти дозволяли «остарбайтерам» писати додому двічі на місяць. Після повернення радянської влади тисячі листів залишились ненадісланими у поштових відділеннях українських міст. НКВС їх одразу конфіскував, а пізніше передав на таємне зберігання до архівів. Лише нещодавно до них відкрили повний доступ.
«Ostarbeiter» ‒ східний робітник ‒ так нацисти називали людей, вивезених із радянських територій, які переважно були українцями. Вони були на рівні рабів, навіть гірше. Багато вивезених жили в закритих брудних таборах при заводах, тяжко працювали, голодували. Порівняно із примусовими робітниками із інших країн «остарбайтери» більше травмувалися та значно більше помирали від інфекцій та виснаження. Жінки часто зазнавали насильства. До липня 1942 року нацисти забороняли «остарбайтерам» листуватися із рідними. Вже через п’ять місяців вони встановили суворі правила й дозволили писати лише двічі на місяць. Відправляти листи самостійно не дозволяли.
Завдяки листам німецькі ідеологи намагалися створити пропагандистську ілюзію нормального життя та загітувати приїжджати на роботу інших. Робітників також агітували писати, щоб рідні передавали їм харчі, одяг та тютюн. За листами стежила спеціально створена цензура, позначаючи свою присутність штампами з літерами Ab чи нацистських гербом з орлом. Часто окремі рядки, а то й цілі абзаци, цензура ретельно зафарбовувала в чорне. Листи проходили додаткову цензуру в таборах примусових робітників.
У 1945 році гамузом, у мішках, НКВС передав листи примусових робітників на таємне зберігання до Київського архіву. Подібне зробили і в інших областях. Після війни також працювали цілі архівні команди, які їх дозбирували. Вперше дослідникам відкрили доступ до цих архівів тільки під час горбачовської перебудови. І лише у 2018 році сплив термін давності й у Віталія Гедза здійснилася давня мрія. Він одразу разом із Державним архівом Київської області почав доставляти «непрOSTілисти» «остарбайтерів» їх рідним.
Але не всі листи були доставлені адресатам і в цей день. Через стільки років важко встановити та знайти близьких, родичів тих, хто писав ці непрOSTі листи. Неотримані листи передали до краєзнавчого музею села Забір’я зі сподіванням на те, що, навіть і через 8-десятиліть, вони потраплять за адресою.
